Вадим Суский - Герой України!

Славута NEWS продовжує серію публікацій "Новітні Герої України". Нині розповідь про українського військового зі Славути, який наприкінці серпня загинув у Маріуполі Донецької області.

 Суский Вадим Миколайович народився 18 грудня 1972 року в місті Дрезден, колишньої ГДР. Так як батько був військовим, родина Суских переїхала в місто Славуту . В 1979 році Вадим пішов в перший клас в місцеву школу №5 провчився тут до сьомого класу включно. Він часто згадував свою першу вчительку Раїсу Володимирівну, яка для нього була величезним авторитетом. Так само і вона не могла натішитись Вадимом, постійно вихваляючи його, як перед батьками, так й усіма однокласниками. Вона знала, що якщо доручити йому будь-яке завдання, воно обов'язково буде виконано! Вадим ріс відповідальним і слухняним хлопчиком. Ще з дитинства його оточувало багато друзів, які з повагою відносились до нього. Основним захопленням - завжди була техніка. Любив майструвати, експериментувати, будувати. Власноруч виготовляв кораблі й літаки з різних підручних матеріалів, які й досі збереглись в батьківській хаті. Одного разу в дитинстві, коли бабуся і дідусь, які його дуже сильно любили, запрошували онука приїхати на вихідних до себе, він висунув їм одну умову: «Погоджусь, якщо ви дозволите мені розібрати патіфон, що стоїть на горищі!». Ще з дитинства хлопчика тягнуло до всілякої техніки. І це не дивно! Зростаючи в родині військових, та й ще не в одному поколінні, батько сина завжди брав з собою на службу і на полігон, навчав вправлятися зі зброєю і з бойовими машинами. Ще дитиною Вадим обрав собі майбутню професію – військовий!

Прийшов час і знову родина була змушена переїхати в іншу країну, на цей раз у Польщу, місто Борне-Суліново. Там теж його полюбили в школі, як вчителі, так і однокласники. Він мав багато друзів, яких згодом розкидало по всім куточкам земної кулі. Там у Польщі в 1990 році він закінчив загальноосвітню школу. В тому ж році Вадим поступив на навчання в Україні до Кам'янець - Подільського інжерно-командного училища ім. Маршала Харченка. Другу освіту він здобув закінчивши Київську Академію інженерних військ. Життя Вадима Суского трохи покидало: він служив в багатьох частинах, що розташовані в таких містах, як Остріг, Ізяслав, Володимир-Волинський. З 2004 року по теперішній час Вадим разом з дружиною і дітьми, жив і ніс службу в місті Самбір, Львівської області.

З час конфлікту на сході України, вже двічі був там. Перший раз майже два місяці знаходився в Херсонській області, на кордоні з Кримським півостровом. Але ніколи не розповідав своїм рідним, як йому насправді було важко. Завжди оберігав свою матір від хвилювань за нього, казав по телефону, що в них все добре! Вже згодом рідні, від інших військових, взнавали, що насправді відбувалось там, в яких умовах вони перебували і які завдання виконували. Але, ще й до того, як він поїхав на схід, він мало що розповідав про свою роботу мамі. Одного разу вона випадково натрапила на папери і звіти, тоді й дізналась, що насправді робив її син, як військовий, в мирний для України час. Багато в своєму житті по різним куточкам нашої країни, провів розмінувань мін і снарядів, ще з часів другої світової війни. За це отримав чимало нагород і статус «учасника бойових дій». У Вадима був величезний досвід, військові знання, якими він ділився зі своїми підлеглими, рядовими солдатами. В вільний час на сході, він проводив зайняття з ними, для того, щоб здобуті знання їм допомогли вижити і повернутися додому неушкодженими з війни.

Вдруге, коли потрапив в зону АТО, він був майже чи не в усіх гарячих точках. Їх інженерно-саперний батальйон постійно передислоковувався в інші місця. В телефоних розмовах з рідними, казав: «Я гордий за те, що в мене не загинув ні один солдат! Я їх всіх зберіг!» А ще, він не раз наголошував, наскільки сильно і віддано любить свою роботу. Був не один випадок, коли на війні Вадим не виконував безглузді накази вищого керівництва зі штабу. Він беріг своїх солдат і його вони називали - батько. Одного разу, коли хлопці були страшенно втомлені, брудні, виснажені і засинали на ходу, він дав розпорядження, що завтра буде для них відпочинок, щоб солдати змогли за сутки привести себе в нормальний фізичний стан. Але через годину-дві часу, поступив дзвінок з гори, і залишили наказ, щоб його батальйон вирушав на завдання. Вадим відповів, що не відпустить жодного свого солдата, тому що вони потребують відпочинку. В слухавку стали кричали, погрожувати лишити звання підполковника і віддати під трибунал за невиконання наказів. Але насправді в той час його хвилював тільки стан його підопічних, а власні питання відійшли на зовсім далекий план. За це, його солдати поважали, цінували і любили, тому що знали, що такому командиру можна довірити своє життя, бо він любою ціною його збереже! Насправді, в нього було багато людяності до своїх підлеглих. Не так давно, до нього в батальйон прийшов служити хлопчик з неблагополучної родини, і його там інші не сприйняли, постійно принижували і ображали. Побачивши це, одного разу запросив цього солдата до себе в кабінет, поговорив з ним, пожалів хлопчину і забрав його до себе особистим водієм. Усі навколо були страшенно здивовані такому вчинку, а Вадим відповідав, що в кожної людини має бути шанс на краще життя, і він хоче власне йому це подарувати. Він по-справжньому любив свою роботу і віддавався цій справі цілковито. Також Вадим мав здатність цінувати людей, друзів, які його оточували. Але більш за все, він кохав свою дружину Тетяну і своїх двох діточок Володимира і Юлію. Весь вільний час приділяв своїй родині. Виховував в дітях повагу до Держави, наповнював їхні серця любов'ю до рідної країни. Вже зараз, син Володимир має бажання піти по слідам своїх тата і дідуся, і теж стати військовим.

Вадим Суский був справжнім патріотом своєї Держави. Він постійно казав своїм рідним по телефону: «Ми їх не пропустимо! Вони нам не брати!» Збирався стояти тільки до кінця, до повної перемоги над окупантами! Нажаль, його життя обірвалось занадто рано, бо він ще міг стільки користі принести своїй Державі! Злим жартом зіграв прихований фугасний снаряд, на який потрапила машина, в який їхав Вадим разом з п'ятью солдатами. Нажаль, усі вони загинули, а ще четверо були поранені в той чорний четвер 31 серпня під Маріуполем, повертаючись з бойового завдання. Війна забирає найкращих – така жорстока реальність сьогодення. В суботу 6 вересня, знову плакала Славута, Самбір і разом стогнала Ненька-Україна втрачаючи своїх любих синів. Слава Героям! Вічна їм пам'ять!

Людмила Васильєва.

BLOG COMMENTS POWERED BY DISQUS