Новітні Герої України. Дмитро

СлавутаNEWS продовжує серію інтерв'ю з військовими, які повернулися до Славути зі Сходу України.

 Яким чином ти потрапив на схід?
Звати мене Дмитро, мені 22 роки, я військовослужбовець. Служив за контрактом у восьмому полку у місті Хмельницький, ось таким чином я і був направлений на схід,. Силоміць мене ніхто не примушував їхати в зону АТО, навпаки, коли почали набирати і відправляти перші групи військових на східний кордон України, я просив, щоб мене внесли в списки, тому що тоді не весь полк мав одразу виїхати. Тільки на початку квітня потрапив у місто Харків, і з того часу моя, так би мовити, подорож східною Україною розпочалась....

Після Харкова куди тебе перекинули далі, в які міста?
На початку в нас було завдання охороняти Харківський аеропорт. З 2 травня нас перекинули в місто Ізюм. На тій ділянці, на виїзді з міста в нас, разом з міліцейським підрозділом та іншими військовими частинами був розгорнутий наметовий табір. Потім нас передислокували в Ізюмський район, село Довгеньки. Там постійно перебувало багато журналістів, і одного разу я випадково потрапив у кадр, сюжет показали по телебаченню на каналі 1+1. Після того мені довелось зізнатися ріднім - де я перебуваю, тому що до того часу вони думали, що я в місті Староконстянтинів на військовому аеродромі. На жаль, доводилось казати неправду своїм рідним, але мені самому було спокійніше на душі, від того що вони вважали, що я у безпеці. Я постійно спілкувався телефоном з мамою, ще тоді, не чув в слухавці схвильованого її голосу , знав, що вона спокійно спить вночі, тому хотілось ще довго-довго її оберігати від тривоги і хвилювань. Але, на жаль, вона все ж таки довідалась правду...
На завдання в Слав'янськ ми виїжджали з села Довгеньок. Тобто наш табір стояв на немалій відстані від «гарячих точок». Потім ми переїхали у Краматорськ, на старий аеродром, з Краматорська поїхали на Орєхово, далі - перемістились в село Побєда. Але я там постійно не був, там були тільки мої речі, а сам весь час перебував три тижні на виїзді.

А які саме бойові завдання ти виконував?
Я не хочу про це розповідати в деталях. Але для загальної уяви, наш полк завжди працює в нейтральній зоні, але це не означає, що ми сидимо в укритті на блокпості між однією і іншою сторонами. Наведу приклад. Біля міста Луганськ наші і ворожі блокпости розташовані на відстані 2-3 кілометра один від одного, і цей проміжок території ніким не контролюється – це нейтральна зона. Вночі ми виїжджаємо і проводимо розвідку на цій ділянці. Підбираємось ближче до ворожого табору , вираховуємо техніку, розвідуємо цю територію, наводимо артилерію. Якщо нами помічені дрібні угруповання сепаратистів, ми їх відповідно ліквідовуємо.

За час твого перебування в АТО, багато відбувалося бойових дій?
Не порахувати на пальцях двох рук...

Коли вони розпочинаються, що ти думаєш в той момент?
Тяжке запитання. Відразу з'являються тисячі думок в голові, які линуть і линуть і не можуть зупинитись... Але переважають думки про хлопців, яких вже немає в живих, що вони загинули від рук ворогів які зараз навпроти нас... Багатьом нашим воякам хочеться помсти за своїх близьких друзів, які вже не повернуться... Але окрім цього панують і патріотичні настрої серед хлопців. Вони ще були такі молоді! З нашому полку служили хлопці віком від 19 до 25 років.

Як думаєш, чому на схід багато добровольців йдуть воювати за Україну?
Важко відповісти за добровольців, тому що я контрактник – у мене військовий обов'язок. Якщо я приймав присягу на цілісність держави, то я мушу стати на її захист, і своїми власними силами зробити так, щоб вона такою й залишалась. Але незважаючи на це, я в АТО всеодно пішов би і як доброволець. Тому що вважаю, що не можна просто так віддавати свою землю.

Розкажи про ваш побут, як ви живете?
Ну, на початку було трішки кепсько... А потім все ж таки ситуація змінилась, речі, продукти, намети, каремати, спальники вже є. Якщо ми були на завданні, на виїзді, то під дощем, на сирій землі вже зараз не спимо. Нам волонтери передали спальники і каремати і інші необхідні речі. З взуттям теж вже проблем немає. Перший час коли під Слов'янськом йшли дощі, доводилось ходити мокрими і одяг сушили на собі...
Наметове містечко в нас розгорнуте в таборі, а коли ми їдемо на виїзд, ми можемо 3-4 дня працювати розвідкою. Багаття палити не можна, тому що нас зауважать, наведуть артилерію і наша група буде ліквідована! Для відпочинку намагаємось знайти таку місцевість, де були б кущі, і не було доріг. Якщо є можливість поспати 3-4 години організовуємо ночівлю. Виставляються «секрети» – через годину змінюємось, вони чатують, щоб ніхто з ворогів не підійшов випадково, а інші у той час відпочивають. А ще краще, знайти таку місцевість, щоб з одного боку було непрохідне болото, але не завжди така можливість є, тому з одного боку завжди ставимо розтяжки.

У вас є проблеми зараз з харчуванням, з водою?
З цим проблем немає, але кажуть, що на деяких блок постах є. Саме в нашому полку все гаразд. Постійно приходить продовольча допомога з Хмельницької області.

Ці кошти, що збираються в Славуті для військових, вони реально можуть допомогти?
Все може допомогти! Будь-яка ініціатива підтримується.

Скажи свою думку про волонтерську роботу і взагалі про підтримку громади.
Приємно навіть те, що про нас хтось думає, пам'ятає і взагалі знає, що ми там такі є, а продукти і матеріальна допомога – це вже другорядне питання... Я вдома вже 5 днів, і я вже хочу назад в АТО, тому що мені боляче бачити байдужих людей. Молодь відпочиває, розважається, нібито нічого в країні не відбувається! Один із найважчих моментів життя в мене був, коли ми прилетіли в Староконстянтинів, поїхали в Хмельницький здавати зброю і потім нас відпустили додому. Ці дві з половиною години, що я їхав в автобусі, були для мене дивними. Дивився у вікно, не бачив ні блокпостів, не чув стрілянини! Люди собі на городі працюють, хтось біля магазину пиво п'є, мирно гуляють, склалося таке відчуття, що я приїхав в іншу країну, де людям байдуже на наші життя, якщо уб'ють, то ніхто не буде навіть пам'ятати! Ось тоді почав замислюватись, за що тоді воюємо, якщо ці люди, не будуть знати про тебе і цінувати, що зараз ми робимо! І те що, разом з небайдужими славутчанами, робить ГО «Майдан», що пам'ятає про нас, хоч якось підтримуєте - це дуже для нас важливо. Я дуже вдячний усім цим людям за це. Може здаватися дрібницею, але коли нам з Києва передали діти малюнки з написами: «За Україну! Ми з вами!» «Дякуємо вам!» пішли такі мурашки по шкірі, ми на них дивились і хотіли плакати, але якось стримували себе.... Якось нам місцеві влаштували у таборі концерт, з патріотичними піснями, що піднімає бойовий дух, окрім того лунали слова подяки від мешканців Ізюмського району. А ще нам приходили листівки, в яких лежали 100 гривень, і було написано: «Це для того, щоб ви могли поповнити свої рахунки та дзвонити своїм батькам» Цей конверт я привіз додому і поставив у рамку.

Чи вплине війна на свідомість людей на сході? Чи будуть вони інакше ставитись до України?
Я не знаю, як на рахунок тих людей, тому що їх все ж таки «зазомбували», з допомогою інформаційної війни, яка проводилась на сході. Так цим людям «забили баки», вони свято вірять, що вони - Росія , а ми – укропи і бандери,- таке про нас думають. Ну в очі ще не говорять, що ми «їмо дітей», убиваємо людей, які «зливають» інформацію для сепаратистів, але видно, що такі думки в голові зосередженні. Серед них є і такі, що зараз будуть тобі усміхатися, махати рукою, вітатися, а через 15 хвилин зателефонують нашим ворогам, розкажуть про місце нашого розташування, і нас вже через півгодини будуть накривати вогнем.

Чим відрізняються люди, які живуть на сході від тих, що на заході?
Не знаю чим, мені важко порівняти, я не зустрічав там так багато людей, як тут. На сході зараз, ті хто залишився, сидять по підвалах, переховуються, живуть без світла і без води, в жахливих умовах. Якщо я за тиждень бачив хоч одну усмішку на обличчі, це мене дивувало сильно. Люди похмурі, не спілкуються, самі в собі. Звичайно, вони мають на те причини, там багато житлових будинків постраждало.

Є в тебе мрія?
Вони у всіх є, але зараз в голову мрії не лізуть, плани, так би мовити, є... Зараз 90% хлопців , які ще не одруженні, мріють повернутися додому, знайти дівчину та одружитися, забути про війну, думати, що це був лише жахливий сон! Лягти спати, прокинутись, розплющити очі – і зрозуміти, це сон, і його вже немає!

А якою ця дівчина має бути?
Особисто я не хотів би вестись на мажорну або дуже симпатичну, для мене вона перш за все, має бути патріоткою України. Ця дівчина повинна розуміти, що на сході відбувається, і мати небайдуже ставлення до ситуації в країні. Має любити нашу Україну, бути свідомою особистістю. А ще, вона має усвідомлювати, хто я і, що я пережив! І за це, я буду її сильно цінувати.

Спілкувалась Людмила Васильєва, фото автора.

BLOG COMMENTS POWERED BY DISQUS